Згідно із частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Однією з ключових засад, яка забезпечує правомірність правочину в цивільному праві, є вільне волевиявлення учасника. Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України, правочин має вважатися дійсним лише тоді, коли волевиявлення його учасника є вільним і відповідає його внутрішній волі. Це положення є фундаментальним для захисту прав учасників правочину від можливого тиску, обману або інших зовнішніх впливів, які могли б спотворити справжню волю людини.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Вільне волевиявлення є основним елементом правочину, який передбачає свободу особи у прийнятті рішення. Це означає, що особа повинна діяти добровільно, без жодного примусу, тиску чи погроз з боку інших осіб. Законодавець надає особливого значення захисту автономії волі, оскільки саме вільний вибір учасника є запорукою законності правочину.
Цей принцип покликаний захищати права учасників правочинів, забезпечуючи їхню незалежність у прийнятті рішень, а також гарантує, що кожна угода, яка укладається, є відображенням справжніх намірів та інтересів сторін. Відсутність вільного волевиявлення або його невідповідність внутрішній волі призводить до недійсності правочину, що є важливою гарантією захисту прав і свобод людини в цивільно-правових відносинах.
Принцип відповідності волевиявлення внутрішній волі означає, що будь-який правочин має відображати справжні наміри учасника, який його здійснює. У цивільному праві передбачається, що рішення про укладення правочину повинно прийматися особою свідомо та відповідати її внутрішнім переконанням. У випадках, коли волевиявлення учасника не відповідає його внутрішній волі через певні обставини (наприклад, помилку, обман чи примус), правочин можна визнати недійсним.
Цивільний кодекс України передбачає, що відповідність волевиявлення внутрішній волі має забезпечуватися при укладенні будь-якого правочину. Наприклад, якщо особа підписує договір, вважаючи, що він вигідний, але пізніше виявляється, що умови договору істотно відрізняються від тих, які вона уявляла, цей правочин може бути оскаржений. Важливість відповідності волевиявлення внутрішній волі також полягає у тому, щоб уникнути ситуацій, коли одна зі сторін вводить іншу в оману або користується її некомпетентністю.
Існує низка підстав, коли правочин може бути визнаний недійсним у випадку порушення принципу вільного волевиявлення. Серед найпоширеніших таких підстав:
1. Примус або погроза. Якщо особа уклала правочин під впливом фізичного чи морального примусу, це є підставою для визнання правочину недійсним. Наприклад, якщо учасник правочину діяв під загрозою чи тиском з боку іншої сторони, що змусило його укласти правочин, це є грубим порушенням принципу вільного волевиявлення.
2. Помилка. Правочин може бути визнаний недійсним у випадку суттєвої помилки з боку учасника. Помилка повинна стосуватися умов або суті правочину, і бути такою, що істотно вплинула на рішення особи укласти договір. Наприклад, якщо особа уклала договір купівлі-продажу, вважаючи, що набуває певний об'єкт, але виявилося, що об'єкт не відповідає її очікуванням, це є підставою для оскарження правочину.
3. Обман. Якщо інша сторона навмисно ввела учасника в оману, це також є підставою для визнання правочину недійсним. Обман може полягати як у наданні неправдивої інформації, так і у приховуванні важливих фактів, які могли б вплинути на рішення особи.
4. Вплив важких обставин. У деяких випадках життєві обставини можуть змушувати особу приймати рішення, які не відповідають її внутрішній волі. Наприклад, скрутне фінансове становище може призвести до укладення невигідного правочину. Якщо буде доведено, що особа діяла під впливом важких обставин, правочин може бути оскаржений.
5. Вплив третіх осіб. Іноді на учасника правочину впливають треті особи, які прагнуть досягти власних цілей. Якщо особа уклала правочин під тиском родича, партнера чи іншої третьої сторони, це може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Коли порушено принцип вільного волевиявлення, правочин може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Визнання правочину недійсним означає, що він не створює передбачених наслідків, тобто сторони мають повернутися до початкового стану або компенсувати збитки, якщо вони були завдані.
Правовими наслідки правочинів, які вчинено під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини визначено в статтях 229, 230, 231, 232, 233 Цивільного кодексу України.
Як у частині першій статті 215 Цивільного кодексу України, так і у статтях 229-233 Цивільного кодексу України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Сторона, що діяла під впливом примусу, обману чи інших обставин, має право звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним і відшкодування збитків. Це є гарантією захисту прав особи та можливістю відновити справедливість у випадках, коли її воля була порушена.
Вільне волевиявлення є невід'ємною частиною правових відносин, оскільки воно забезпечує незалежність, автономність і відповідність дій реальним інтересам сторін. Дотримання цього принципу є важливим як з юридичної, так і з моральної точки зору. Це не лише вимога закону, але й основа для довіри між сторонами у правових відносинах.
Завдяки дотриманню принципу вільного волевиявлення, кожен учасник правочину може бути впевнений, що його права та інтереси захищені, а будь-які неправомірні дії, такі як примус чи обман, будуть усунені. Це також дозволяє уникнути ситуацій, коли сторони зобов'язані виконувати умови правочину, які не відповідають їхнім намірам та очікуванням.
Принцип вільного волевиявлення також захищає учасників правочину від зловживань з боку інших осіб, які можуть прагнути досягти власних інтересів за рахунок порушення прав інших. Саме тому цивільне законодавство передбачає ряд механізмів для захисту цього принципу, включаючи можливість визнання правочину недійсним у судовому порядку.
Вільне волевиявлення є важливою умовою правочинної здатності осіб, яка гарантує дійсність правочинів і захищає права та інтереси учасників. Захист прав учасників правочину через дотримання принципу вільного волевиявлення є важливим завданням як для законодавства, так і для правозастосування.
Адвокати АО «Галицька правнича група» надають кваліфіковану допомогу під час розробки, супроводу укладення цивільно-правових та господарських правочинів, а у випадку відсутності вільного волевиявлення сторони договору під час його укладання – визнанню його недійсним в судовому порядку.
