Питання припинення права власності на земельну ділянку в Україні є складним і часто вимагає детального аналізу норм чинного законодавства.

Глава 22 Земельного кодексу України визначає підстави, порядок та умови припинення права на землю, зокрема містить ряд статей, що регулюють таке припинення.

В статті 140 Земельного кодексу України визначено перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку, зокрема такими підставами є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом;

є) примусове вилучення земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

Однією із поширених в даний час в Україні підстав для припинення права власності на земельну ділянку є пункт «д» статті 140 ЗК України – конфіскація за рішенням суду.

Конфіскація — це примусове вилучення земельної ділянки у власника на підставі рішення суду. Вона застосовується у випадках, прямо передбачених законом, і має бути обґрунтована суттєвими порушеннями законодавства або іншими важливими обставинами.

Конфіскація як форма примусового припинення права власності є мірою відповідальності власника, яка застосовується в інтересах суспільства або держави. Вона є крайнім заходом і може бути використана лише після вичерпання інших способів впливу на власника.

Відповідно до норми пункту “д” статті 140 ЗКУ, підставою для конфіскації є саме рішення суду.

Це рішення може бути прийнято в таких випадках:

·        Порушення вимог земельного законодавства.

Наприклад, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням або її забруднення токсичними речовинами.

·        Невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк.

Якщо суд встановлює, що земельна ділянка товарного сільськогосподарського виробництва набута іноземними особами та особами без громадянства, одна в річний строк не була відчужена.

·        Інші підстави, визначені законом.

Зокрема, це може бути порушення правил охорони природи, санітарних або екологічних норм, а також використання землі у спосіб, що загрожує суспільним інтересам.

Процедура конфіскації земельної ділянки за рішенням суду складається з кількох етапів:

1.        Виявлення порушення. Це виявлення може здійснити: Органи місцевого самоврядування, Державна екологічна інспекція, органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель або інші уповноважені органи можуть ініціювати процес перевірки земельної ділянки.

2.        Звернення до суду. Якщо порушення підтверджуються, органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель має право звернутися до суду з вимогою про конфіскацію.

3.        Розгляд справи судом. Суд розглядає справу з урахуванням усіх доказів, наданих сторонами, та приймає рішення про конфіскацію або відмову у задоволенні позову.

4.        Виконання рішення суду. Після набрання законної сили рішенням суду воно передається до виконавчої служби для реалізації. Земельна ділянка вилучається з власності фізичної або юридичної особи.

Використання землі не за цільовим призначенням (п. «а» ст. 143 ЗК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 звернула увагу на те, що формулювання приписів статей 140, 141 і 143 ЗК України частково дублюються, а стаття 143 ЗК України має назву «Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку», тобто поєднує підстави припинення у судовому порядку як права власності, так і права користування земельною ділянкою.

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані забезпечувати використання останніх за цільовим призначенням (пункт «а» частини першої статті 91, пункт «а» частини першої статті 96 ЗК України). Аналогічний обов'язок визначений в абзаці десятому статті 35 Закону «Про охорону земель».

Цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону «Про землеустрій» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Метою встановлення категорій земель за цільовим призначенням є забезпечення особливого правового режиму для їх охорони і ефективного використання. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі сільськогосподарського призначення; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення (пункти «а» і «ж» частини першої статті 19 ЗК України).

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проєктами землеустрою щодо їх відведення (абзац другий частини першої статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок. Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності провадиться: щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, - сільською, селищною, міською радою; щодо земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, - районною державною адміністрацією, а щодо земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, що не входять до території району, або в разі якщо районна державна адміністрація не утворена, - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною державною адміністрацією. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу (абзаци перший - четвертий, шостий - сьомий частини третьої статті 20 ЗК України).

З огляду на вказані приписи і власник, і користувач земельної ділянки зобов'язані використовувати її за цільовим призначенням, зокрема для того, щоби забезпечити збереження землі, її ресурсів, надр і їх законне та раціональне використання. Такий обов'язок не є ілюзорним. Його порушення може тягнути відповідні негативні наслідки. Зміна цільового призначення приватної земельної ділянки з однієї категорії, визначеної частиною першою статті 19 ЗК України, на іншу може здійснюватися на підставі замовленого власником проєкту землеустрою та з дотриманням відповідної процедури.

З огляду на висновок, який Велика Палата Верховного Суду з урахуванням попередньої практики цього суду сформулювала у постанові, вона відступає від висновку Верховного Суду України у справі № 6-21895св09, про те, що право власності на земельну ділянку може бути припинене тільки з підстав, визначених у статті 140 ЗК України, а використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень може мати наслідком лише примусове припинення права користування земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням може бути підставою для припинення в судовому порядку як права власності, так і права користування нею (пункт «а» частини першої статті 143 ЗК України).

Невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк (п. «е» ст. 140 ЗК України).

 У правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в  постанові від  18  вересня  2013  року (справа № 5-92 цс 13) зазначено, що основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17.07.97 є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном.

При цьому у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», від 22 лютого 2005 року «Новоселецький проти України», від 1 червня 2006 року «Федоренко проти України»). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1, зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і  загальним принципами міжнародного права, а  при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Загальновідомо, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави (стаття 14 Конституції України).

При цьому врахувавши ці вимоги, на рівні національного законодавства державою передбачено застереження, відповідно до якого один із найцінніших ресурсів, зокрема, землі сільськогосподарського призначення, можуть перебувати лише у  власності громадян України.

Частина 1 статті 153 Земельного кодексу України наголошує на тому, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та  іншими законами України.

Згідно з частиною 5 статті 22 ЗК України набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється з урахуванням вимог статті 130 цього Кодексу.

Так, відповідно до чинної норми статті 130 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Разом з тим, іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на  такі ділянки в порядку спадкування (прийняття спадщини), проте за частиною 4 статті 81 ЗК України вони протягом року підлягають відчуженню. Новим власником може бути виключно фізична чи юридична особа України, яка має таке право за законодавством України.

Невиконання такої вимоги чинного законодавства призводить до виникнення підстав припинення права власності на земельну ділянку, зокрема, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (пункт «е» частини 1 статті 140 ЗК України).

Примусове припинення прав на  земельну ділянку здійснюється у  судовому порядку у разі конфіскації земельної ділянки (пункт «в» частини 1 статті 143 ЗК України). Ця норма кореспондується з нормами частини 2 статті 145 ЗК України: у разі якщо відповідно до закону власник земельної ділянки зобов’язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.

Адвокати АО «Галицька правнича група» зможуть забезпечити представництво Ваших прав під час розгляду справ по припиненню права власності на земельні ділянки.