У сфері цивільно-правових відносин укладення договорів є звичною юридичною практикою. Однак не кожен договір має юридичну силу. Часто трапляються ситуації, коли угода визнається недійсною або нікчемною. Важливо розуміти різницю між цими поняттями та знати підстави, на яких договір може втратити свою юридичну чинність. Відповідно до статті 215 ЦКУ, правочин (у тому числі й договір) є недійсним у разі, якщо він не відповідає вимогам закону. Інакше кажучи, недійсність договору означає, що юридичні наслідки, які сторона хотіла досягти, не настають.
Існують два основні види недійсності договорів:
- Нікчемність — такий договір є недійсним з моменту його укладення.
- Оспорюваність — такий договір вважається дійсним, поки суд не визнає його недійсним на вимогу зацікавленої особи.
Відповідно до статті 215 частини 2 ЦК України, нікчемний правочин не потребує окремого визнання судом. Такий договір юридично не породжує жодних наслідків, навіть якщо сторони добросовісно вважали його дійсним.
Зазначене узгоджується із судовою практикою, яка відображена зокрема у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справа №916/3156/17. У вказаній Постанові Велика Палата виснувала, шо погоджується з висновками … щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Не є належним способом захисту прав та інтересів сторони, що визначений законом встановлення факту нікчемності правочину. Тобто, нікчемний правочин не визнається недійсним та не встановлюється факт його недійсності.
Прикладами нікчемних договорів, зокрема, однак не виключно є укладення договору з порушенням встановленої законом форми, договір що
суперечить публічному порядку або імперативним нормам права, укладання договору з особою, яка не має цивільної дієздатності.
На відміну від нікчемного правочину, оспорюваний договір визнається недійсним лише за рішенням суду. Це закріплено в статті 216 Цивільного кодексу України. Такими є договори, які укладені під впливом обману, насильства або помилки, договори, укладені особою з обмеженою дієздатністю, договори укладені під впливом тяжкої обставини на вкрай невигідних умовах.
Згідно зі статтею 216 ЦКУ, у разі недійсності договору кожна зі сторін повинна повернути другій стороні все отримане за договором, тобто реституція. Якщо це неможливо — відшкодувати вартість. Також можуть бути застосовані додаткові санкції, якщо одна зі сторін діяла недобросовісно.
Велика Палата Верховного Суду в Постанові від 23.06.2020 у справі № 909/337/19 зазначила, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі сама по собі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Адже в результаті задоволення такої вимоги право такої особи захищене не буде, що змусить наймача (орендаря) звертатися до власника з пропозицією відчуження речі на тих самих умовах, що були передбачені договором купівлі-продажу, який визнаний недійсним, а в разі незгоди власника – до суду з новим позовом.
На противагу визнання правочину недійсним, є такий спосіб захисту, як визнання договору дійсним. Однак, він може бути застосований виключно в окремо визначених цивільним законодавством випадках. Такий договір може бути визнано дійсним судом у разі, наприклад: недодержання вимоги щодо письмової форми правочину (частина друга статті 218 ЦК України); недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (частина друга статті 219 ЦК України); недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору (частина друга статті 220 ЦК України); вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (частина друга статті 221 ЦК України); вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування (частина друга статті 224 ЦК України); вчинення правочину недієздатною фізичною особою (частина друга статті 226 ЦК України).
За статтею 224, 226 ЦК України, фіктивний правочин — це угода, укладена без наміру створити правові наслідки. Наприклад, двоє осіб оформлюють купівлю-продаж майна, але реально передачі майна не відбувається. Такий правочин визнається нікчемним, тобто недійсним автоматично. Відповідно до статті 226 ЦКУ, удаваний правочин укладається з метою приховати іншу угоду. Наприклад, договір дарування укладається насправді з метою приховати купівлю-продаж. У таких випадках суд може визнати дійсним той правочин, який насправді мали на увазі. Якщо особа уклала договір під тиском або обманом, вона має право звернутися до суду для визнання його недійсним. Ці положення особливо актуальні для захисту прав споживачів, малозахищених верств населення або підприємців, які опинилися у складних фінансових умовах.
Інколи договір укладається особою без належних повноважень. За статтями 219 та 220 ЦК України, такий договір може бути визнаний дійсним, якщо він був згодом схвалений особою, в інтересах якої він був укладений. Якщо ж схвалення не надано, договір вважається недійсним. Це часто трапляється у сфері корпоративного права, коли договір підписує представник без довіреності, або у відносинах між роботодавцем і працівником, якщо останній не мав належних прав підпису.
Щоб знизити ризик укладення недійсного або нікчемного договору, рекомендуємо дотримуватись вимог до форми та змісту правочину, перевіряти повноваження сторін та підписантів, уникати укладення договорів за відсутності чіткої волі та наміру, залучати адвокатів до перевірки змісту договорів ще до їх підписання сторонами.
Адвокати нашого Адвокатська об’єднання на дадуть Вам кваліфіковану правову допомогу під час укладання різного роду цивільних та господарських договорів з метою уникнення обставин, які можуть призвести до нікчемності або недійсності таких договорів.
