Сучасний етап розвитку національної правової системи України характеризується глибинною трансформацією підходів до регулювання договірних відносин у сфері бізнесу. Після втрати чинності Господарським кодексом України, вітчизняне законодавство остаточно перейшло до моністичної системи приватного права. Віднині єдиним фундаментальним нормативно-правовим актом, що визначає порядок, умови та наслідки укладання договорів між суб'єктами господарювання, є Цивільний кодекс України (далі – ЦК України), а також спеціальні закони, що регулюють окремі види діяльності.
Такий перехід зняв багаторічну проблему колізій між цивільним та господарським законодавством, забезпечивши учасникам ринку більшу правову визначеність. Проте, скасування дублюючих норм вимагає від бізнесу, юристів та керівників компаній глибокого розуміння саме цивілістичної доктрини та, що найважливіше, актуальних правових висновків Верховного Суду, зокрема його Великої Палати. Судова практика стала тим індикатором, який остаточно формує правила гри, заповнює прогалини та тлумачить межі дозволеної поведінки сторін при укладанні контрактів.
Метою цієї статті є комплексний аналіз порядку та ключових вимог до укладання договорів у сучасних умовах, з опорою виключно на діючу редакцію ЦК України та релевантну практику найвищої судової інстанції.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 627 ЦК України додатково закріплює принцип свободи договору, вказуючи, що сторони мають право врегулювати у договорі свої відносини на власний розсуд, якщо це прямо не заборонено законом.
Проте, свобода договору не є абсолютною. Велика Палата Верховного Суду у своїх рішеннях неодноразово наголошувала на необхідності дотримання балансу інтересів та принципу добросовісності (ст. 3 ЦК України). Забороняється зловживання правом при формуванні умов контракту.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Істотними умовами договору є:
Відсутність Господарського кодексу означає, що жорсткі, застарілі вимоги щодо обов'язкової наявності у будь-якому господарському договорі номенклатури, ціни та строку дії у специфічному їх розумінні відійшли в минуле. Наразі сторони керуються загальними положеннями ЦК України та спеціальними законами (наприклад, для договорів оренди землі істотні умови чітко визначені Законом України «Про оренду землі»).
Це кардинально змінює стратегію захисту прав у суді. Якщо договір не містить істотної умови, його не можна визнавати недійсним. Велика Палата наголошує: недійсним може бути лише укладений договір. Визнання неукладеного договору недійсним є неможливим, оскільки це суперечить самій природі правочину. Неукладений договір не створює для сторін жодних прав та обов'язків. Відповідно, ефективним способом захисту у разі, якщо майно було передано за неукладеним договором, є не віндикація і не реституція (яка застосовується при недійсних правочинах), а кондикція – витребування безпідставно набутого майна на підставі статті 1212 ЦК України.
Ця позиція була підтверджена та розвинена у багатьох наступних рішеннях Верховного Суду, що зобов'язує юристів компаній вкрай уважно ставитися до формулювання предмета договору, щоб уникнути ризику кваліфікації угоди як такої, що не відбулася.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Оферта (стаття 641 ЦК України) повинна містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Акцепт (стаття 642 ЦК України) має бути повним і безумовним.
Особливу увагу в комерційній практиці слід звертати на частину другу статті 642 ЦК України: якщо особа, яка одержала пропозицію, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції або не встановлено законом.
Верховний Суд багаторазово підтверджував, що навіть за відсутності єдиного підписаного документа у вигляді класичного договору, договір вважається укладеним, якщо відбувся обмін рахунками, накладними, листуванням, і сторона здійснила оплату або поставку. Оплата виставленого рахунку-фактури (інвойсу) є класичним конклюдентним акцептом. Суди розцінюють це як дотримання письмової форми договору (шляхом обміну документами). Таким чином, суб'єктам господарювання слід розуміти, що оплачений рахунок створює повноцінні договірні зобов'язання з усіма наслідками, передбаченими ЦК України.
Згідно зі статтею 208 ЦК України, правочини між юридичними особами, а також між фізичною та юридичною особою належить вчиняти у письмовій формі. Стаття 207 ЦК України встановлює, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи.
Сучасний бізнес масово переходить на електронні контракти. Правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Використання електронного підпису регламентується Законами України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронні довірчі послуги». Підписання документів за допомогою кваліфікованого електронного підпису (КЕП), зокрема через сервіси мобільного банкінгу (як-от токени чи онлайн-банкінг), або державних платформ авторизації, створює повноцінний юридичний факт укладання договору.
Якщо сторони домовилися про використання електронного документообігу та наклали відповідні КЕП, такий договір має повну доказову силу. Заперечення факту укладання договору з підстав того, що він не роздрукований і не містить «мокрої» печатки, є безпідставним. Окрім того, судова практика стабільно вказує на те, що ризик компрометації ключа КЕП несе його власник. Тому посилання на те, що "документ підписав бухгалтер або інша особа без відома директора, маючи доступ до ключа", судами відхиляються, якщо не доведено факту незаконного заволодіння ключем у встановленому кримінально-процесуальному порядку.
Одним із найпоширеніших ризиків при укладанні корпоративних та господарських договорів є перевищення повноважень директором або іншим представником контрагента.
Стаття 92 ЦК України встановлює, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Ця проблема знайшла детальне вирішення у судовій практиці шляхом оцінки алгоритму "добросовісності третьої особи". Оскільки відомості про обмеження повноважень керівника (наприклад, статутні обмеження на укладання угод на суму понад певну межу без згоди загальних зборів) вносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (ЄДР), то вважається, що контрагент має можливість і зобов'язаний ознайомитися з цими обмеженнями. Якщо в ЄДР міститься запис про обмеження, діє презумпція, що контрагент "знав або повинен був знати" про них. Укладання договору з порушенням таких обмежень є підставою для визнання договору недійсним.
Однак, ситуація кардинально змінюється завдяки статті 241 ЦК України – подальше схвалення правочину.
Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
В контексті загальних вимог до договорів варто зупинитися на правочинах щодо нерухомого майна, оскільки вони потребують не лише письмової форми, але й нотаріального посвідчення та державної реєстрації прав. Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Важливо відрізняти реєстрацію самого договору від реєстрації речового права, яке виникає на його підставі. Наприклад, у сфері оренди землі (що є критично важливим для агросектору) договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди з усіх істотних умов та підписання, проте право оренди виникає виключно з моменту державної реєстрації такого права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Наслідком цього є те, що нереєстрація права оренди не означає недійсність самого договору або те, що він є неукладеним; проте це означає, що орендар ще не набув свого титулу на використання землі у відносинах з третіми особами.
Якщо при укладанні господарського договору були порушені вимоги закону, такий договір може бути оскаржений. Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Стаття 215 ЦК України встановлює підстави для визнання правочину недійсним.
Зокрема, часті випадки спроб визнати договори недійсними на підставі формальних недоліків (наприклад, відсутність певних другорядних реквізитів у тексті, помилки у нумерації, незначні дефекти при нотаріальному посвідченні). Верховний Суд жорстко присікає такі зловживання правом. Суть принципу, імплементованого через статтю 3 ЦК України (добросовісність), полягає в тому, що сторона, яка погодилася з умовами договору, тривалий час його виконувала (отримувала блага за ним), не має права згодом заявляти про його недійсність або неукладеність, посилаючись на формальні порушення, оскільки така поведінка є недобросовісною.
Особливе місце у корпоративних та комерційних транзакціях займає попередній договір. Згідно з ЦК України, за попереднім договором сторони зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Важливі нюанси, підтверджені судовою практикою:
1. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору. Якщо основний договір вимагає нотаріального посвідчення (наприклад, купівля-продаж корпоративних прав чи нерухомості), попередній договір також має бути нотаріально посвідченим.
2. Сторона попереднього договору не може через суд примусити іншу сторону укласти основний договір, якщо та ухиляється. Способом захисту в такому випадку, згідно з позицією Верховного Суду, є лише стягнення збитків за прострочення укладення основного договору, але не спонукання до його укладання в натурі.
Невід'ємною частиною регулювання укладання договорів є розуміння умов виходу з них. За загальним правилом (стаття 651 ЦК України) зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Важливо чітко розмежовувати розірвання договору (що здійснюється за згодою сторін або за рішенням суду) та односторонню відмову від договору. Верховний Суд вказує, що одностороння відмова від договору є правомірною лише тоді, коли таке право прямо передбачено законом або самим договором. Якщо сторона заявляє про відмову без відповідних правових чи договірних підстав, така відмова є нікчемною і договір продовжує діяти. Рекомендується на етапі укладання договору максимально детально прописувати механізм, строки та підстави для безумовної односторонньої відмови від договору, щоб уникнути тривалих судових спорів щодо його розірвання.
Для ефективного захисту інтересів компанії під час контрактування юристам необхідно:
· Ретельно перевіряти повноваження підписантів в ЄДР, щоб унеможливити визнання правочинів недійсними через перевищення повноважень.
· Чітко визначати предмет та інші істотні умови для конкретного типу зобов'язань, пам'ятаючи судову практику щодо наслідків неукладеного правочину та неможливості його визнання недійсним.
· Активно використовувати електронний документообіг, покладаючись на тверду позицію Верховного Суду щодо абсолютної легітимності кваліфікованого електронного підпису.
· Пам'ятати про доктрину заборони суперечливої поведінки: прийняття виконання за договором здебільшого позбавляє недобросовісну сторону можливості в майбутньому зруйнувати такий договір.
Глибоке розуміння норм Цивільного кодексу України у нерозривному зв'язку з прецедентними судової практики є єдиною гарантією створення стабільної, надійної та безпечної архітектури договірних відносин для сучасного бізнесу.
Спеціалісти АО «Галицька правнича група» завжди раді надати Вам правничу допомогу під час підготовки, аналізу, редагування та укладання господарських договорів.
